Тим не менш, я дізнався про цікавий спосіб підвищити власний рівень володіння мовою, використоуючи Всесвітню Павутину. Як і чимало інших корисних речей, посилання на сервіс я знайшов на Хабрі. Суть методу, який реалізує сервіс LingQ, надзвичайно проста: слід концентуватися на reading та listening, забувши на деякий час про граматику. Як наслідок, досягаємо стану, коли іноземна мова сприймається на інтуїтивному рівні, а не на рівні “слово-переклад-граматика”. Така методологія базована на досвіді лінгвіста Стівена Кауфмана, яким було вивчено 11 мов саме таким способом.

В основі сервісу LingQ лежить численна бібліотека аудіозаписів та текстів до них, як то виступи політиків, експертів, інтерв’ю, записи статей з Вікіпедії, випуски новин “Голосу Америки”, подкасти та аудіо з інших джерел. Обирати можна за такими критеріями, як поточний рівень володіння англійською, тематика, тип аудозапису та ін. Під час опрацювання аудіо+тексту, нові слова можна виділити і занести до персонального словника, включаючи визначення та приклад використання.

Сьогодні в рідері натрапив на недавню публікацію пана tivasyk’а стосовно електронних шкільних підручників та організації в США, яка впроваджує цю ідею в реальність. Тема підручників для мене не далека, оскільки я сам не так давно закінчив школу, а нині, в університеті, продовжую зустрічатись з ними, уже на іншому рівні.

Спочатку трохи інформації. Фундація CK-12 є неприбутковою організацією, яка займається створенням електронних підручників (flexbooks) для школярів, котрі навчаються за системою дванадцятирічної освіти K-12. Ідея проста, проте революційна в цій сфері: flexbooks створюються спільнотою професійних авторів у відповідній сфері (математика, хімія, біологія…) і викладаються в Інтернеті під відкритою ліцензією Attribution-Share Alike 3.0 Unported, що для кінцевих користувачів (себто школярів) означає повну безплатність.

Крім очевидної переваги безкоштовності та економії паперу, я бачу й інші. Якщо брати до уваги саме Північну Америку, де електронні читалки типу Kindle уже стали таким же звичним гаджетом, як і айПоди, а про рівень Інтернет-освіченості можна взагалі мовчати, такий концепт, як flexbooks приносить новий рівень мислення в освітню сферу: якщо раніше книжки випускались, так-би мовити, на віка (я суджу по українським реаліям), то flexbooks можна оперативно змінювати, підганяючи їх під вимоги часу. Крім цього, відкривається перспектива для створення онлайн-спільнот, в яких вчителі та учні зможуть брати безпосередню участь у вдосконаленні та покращенні підручників, а також обмінюватись іншою цікавою та корисною інформацією.

Щодо України, як на мене, питання поки-що не стоїть. І справа тут не стільки в плані технічному, скільки в ментальному та бюрократичному. Шкода це казати, але нині Україна – провальний проект: це і совковий менталітет, і паскудна політична система, і старий радянський апарат. Крім сфери освітньої, є ще економіка, медицина, оборонний комплекс, які наразі знаходяться у стані, близькому до занепаду. А все це вкупі формує ту ситуацію, в якій ми знаходимось всі ці роки після отримання незалежності. Хочеться вірити, що більше думаючих людей звертатимуть увагу на подібні ініціативи на Заході, а нинішня українська влада по-швидше звільнятиме насиджені місця.

До чого я веду? Як відомо, курс фізики в університеті передбачає три типи занять: лекції, лабораторні та практичні роботи. Думаю, з цим усе зрозуміло: студенти приходять на лекції, де просиджують штани пишучи конспект чи, що частіше, займаючись своїми власними речами; лабораторна робота передбачає підготовку протоколу, виконання роботи та захист; з практичною ще простіше: домашні завдання, практика, контрольні роботи…

Серед цих трьох базових занять нам, студентам, найбільше допікають лабораторні роботи та лекції, і в першу чергу тому, що направлені вони, як не дивно, не на ефективне засвоєння матеріалу, а на розвиток навичок скоропису. Найгірше те, що протоколи лабораторних робіт можна без проблем придбати в готовому розрукованому вигляді, що, до речі, й робить велика кількіть груп. Проте існують викладачі, які категорично не схвалюють таку підготовку до лабораторних робіт і вимагають приносити протоколи лише в рукописному варіанті, аргументуючи це тим, що таким чином студенти краще засвоюють теорію. Хибність такої думки пояснити досить легко: на написання протоколу середнього об’єму необхідно близько 1,5-2 годин. І, як би там не було, для того, щоб зрозуміти суть роботи, після переписання тексту, необхідно ще нормально вчитатись в роботу і вивчити теорію. Проте, на жаль, виходить так, що зморені студенти після двох годин писанити радше підуть спати, ніж почнуть вивчати протокол. Наступного дня в голові абсолютно не залишається інформації про суть лабораторної роботи і доводить на перерві (а то й на парі) перед лабою вивчати хід роботи, що хоча б допуститися… Якби було дозволено користовуватися друкованими протоколами, ці дві години можна було витратити на підготовку, а не на тупе переписування.

Це саме стосується і лекцій. Перевести конспекти викладачів в електронний варіант абсолютно нескладно – достатньо пропросити студентів надрукувати пару-трійку лекцій і отримати чесно зароблені extra points. Тоді конспекти можна було надрукувати чи викласти в мережі, а лекції б перетворились на пояснення матеріалу, а не писання під диктовку. Проте, на жаль, до такого ми не дійдемо ще довго – занадто сильно вкорінилась радянська система освіти в серцях викладачів старої школи…